Любов до себе: що це означає і як полюбити себе?

Любов до себе – це та опора, яка завжди з вами. Вона нікуди не дівається з втратами, розчаруваннями та невдачами, які трапляються в нашому житті. Це здатність знаходити у собі внутрішній спокій і впевненість, навіть коли зовнішні обставини хитки та непередбачувані.
Що означає “любити себе”?
Коли я люблю себе, я розумію, що я важлива і цінна безумовно. Незалежно від того, що думають і говорять про мене інші люди, незалежно від того, що вони до мене відчувають. Незалежно від того, чи я досягла якихось вершин, чи є в мене те, чим можна хвалитися. Незалежно від того, які риси характеру я маю і якими речами володію.
Я помітила, що люди, які запитують про те, що означає любити себе, найчастіше бояться стати егоїстами. Де знайти цю тонку грань між егоїзмом та любов’ю до себе? Давайте в цьому розберемося.
Любов до себе та егоїзм: у чому різниця?
Дійсно, любити і приймати себе – це ставити на перше місце у своєму житті свої потреби та бажання, піклуватися про своє внутрішнє та зовнішнє благополуччя.
А егоїзм – це робити все те саме, але за рахунок інших людей. Справжні егоїсти не гидують брехнею, викривленням інформації та іншими маніпуляціями, щоб отримати бажану вигоду.
Про різні трактування терміна “егоїзм” (як позитивні, так і негативні) можна почитати у Вікіпедії або в підручниках з психології та філософії. Але зазвичай люди використовують це поняття в негативному контексті.
Мені подобається порівняння того, що таке любов до себе, із популярною інструкцією, яку дають перед вильотом літака: у разі небезпеки спочатку вдягти маску на себе, а потім – на дитину.
Хіба я вдягаю маску на себе першою тому, що я егоїстка? Звичайно ж, ні. Просто я можу не встигнути врятувати дитині життя, якщо цього не зроблю.
Так само і з любов’ю – я не буду здатна дбати про інших, якщо не подбаю спершу про себе. Доки я не приймаю себе, я не зможу приймати й інших.
Як прийняти себе?
Почніть із чесності з собою та оточуючими.
Величезну кількість енергії ми витрачаємо те що, щоб заплющувати очі на щось, вдавати щось і обманювати себе й інших. Ми цього не відчуваємо, але всередині напружуємося щоразу, коли є необхідність щось приховати, збрехати або прибрехати, прикрасити.
Знаєте, що в цьому найприкріше? Більшість із нас робить усе це несвідомо. В автоматичному режимі. Тому що з дитинства нас вчать «мовчання – золото», «іноді краще жувати, ніж говорити», «розумна жінка знає, коли промовчати».
А скільки разів ми говоримо своїм дітям «потерпи», бо саме так поводилися і з нами? Тому що саме так ми навчилися терпіти. Заради того, щоб бути добрими, коханими, потрібними… для когось іншого, але не для себе.
Ще більше ми напружуємося, коли намагаємося довести щось світові, діємо з бажання відповідати статусу або показати, що ми не гірші, що ми також успішні та щасливі. І це теж часто несвідомі бажання, не підкріплені реальними потребами.
Коли я кажу «напружуємося», це НЕ образний вислів. Я маю на увазі цілком конкретну, фізичну напругу, зміну стану тіла.
Зверніть увагу, як твердне живіт, коли ви з кимось сваритеся – природна реакція на атаку, тобто тіло готується до бою. Або стискаються губи і напружується горло, коли не можете повноцінно відповісти кривднику – захисна функція тіла, означає, що вижити важливіше, ніж вдарити у відповідь.
Ці моменти мають властивість накопичуватися в тілі та перероджуватися у психосоматику чи конфлікти з близькими.
Прийняття себе: які дії потрібно робити?
Кожен із нас бачить світ через павутину, в якій тісно переплетені переконання, страхи, настанови – як свої власні, так і нав’язані батьками чи іншими авторитетами.
Тому найкраще, що ви можете зробити у контексті чесності із собою, це перестати жити на автоматі. Ловити себе на неадекватних реакціях та намагатися розібратися, що саме вас привело до них. Називати свої почуття конкретними словами і НЕ надавати їм оцінки «погано» чи «добре». Тому що немає поганих і добрих почуттів, ви маєте право відчувати ВСІ.
Розумію, складно ось так взяти і відразу почати ловити себе на спробах здаватися краще/розумніше/красивіше. За ними можуть ховатися травми, з якими зможе допомогти лише психотерапевт.
Але якщо звертатися до фахівця поки що немає бажання чи можливості, психологи рекомендують вести щоденник. Під час записування думок задіяні інші мозкові центри, ніж під час традиційних роздумів. Ведучи записи, ми вчимося бути чесними із собою, бо який сенс писати неправду там, де ніхто, крім вас, не читатиме?
Точно знаючи і приймаючи правду про себе, я легше сприймаю все, що про мене можуть сказати (або подумати) інші. Усвідомлюючи причини своїх слів і вчинків, я відокремлюю справжні переконання від чужих, нав’язаних ззовні. Я більше не дозволяю їм керувати моїми реакціями та визначати мою особистість. І коли я вловлюю ці зміни в собі, відпадає необхідність щось комусь доводити і жити за чужими правилами та шаблонами поведінки.
Як полюбити себе і своє тіло?
Під прийняттям себе часто мається на увазі і прийняття свого тіла таким, яке воно є, з усіма перевагами та недоліками. Але як підвищити самооцінку та полюбити тіло, якщо не подобається, як воно виглядає у дзеркалі?
Я – набагато більше, ніж моє тіло. Але без мого тіла мене немає.
Ми згадуємо своє тіло лише тоді, коли воно болить. Або коли свідомо чи підсвідомо порівнюємо себе з ідеалом. «Я надто повна, треба схуднути», «Я надто худа, треба поправитися», «У мене надто тонкі губи, маленькі груди, великий живіт, кістляві руки» і т.д..
Але що, як відкинути порівняння і уявити, що ваше тіло, будучи саме таким, яке воно є зараз, відповідає всім стандартам норми? Повірити у те, що слова «норма», «краса», «привабливість» – це вигадані образи, розпіарені ЗМІ та соцмережами, і самі собою надто розмиті, щоб нести якийсь конкретний, загальноприйнятий сенс?
Якщо подивитися на своє тіло з цієї точки зору, то на перший план виходять:
- комфорт у власному тілі;
- чутливість тіла, його здатність швидко розпізнавати небезпеку для організму та психіки;
- здоров’я (фізичне та психічне).
Мої стопи: така маленька площа щодня витримує всю мою вагу під час ходьби. Моя шкіра: де ще ви знайдете одяг, який можна носити, не знімаючи, все життя? Мої внутрішні органи: працюють безперервно в автоматичному режимі в середньому 80 років. Моя репродуктивна система: немислимий механізм, у якому за кілька місяців виростає нова людина (!) Цей список можна продовжувати до нескінченності.
Протягом майже століття наше тіло робить колосальну роботу кожного божого дня, без зупинок. Невже це не привід ставитись до нього дбайливо і чуйно?
З самого нашого народження (а в перинатальній психології – і до народження) тіло реагує на будь-який досвід взаємодії із зовнішнім світом. І якщо не давати йому належної уваги та турботи, воно піклуватиметься про себе саме – шляхом створення затисків та блоків. А вони, у свою чергу, здатні суттєво погіршувати якість життя: підвищувати дратівливість, викликати неадекватні реакції на буденні ситуації, впливати на наші стосунки із близькими.
Любов до свого тіла на практиці
Як навчитися любити себе у своєму тілі, яке дано природою?
- Давати йому увагу в базових моментах: фізична активність, глибоке дихання, баланс у їжі та воді, повноцінний сон, щорічний профілактичний огляд лікаря.
- Вчитися прислухатися до тіла, до його бажань та потреб. Це можуть бути різні тілесні практики – від медитації в домашніх умовах до айкідо.
Вчені стверджують, що всі клітини нашого тіла оновлюються приблизно за 7 років. Тобто існує велика ймовірність, що через сім років ви вже будете абсолютно новою людиною. І що це буде за людина – залежить тільки від того, як ви дбатимете про власне тіло вже зараз.
Тут я коротко переказала два пункти з мого посібника “10 кроків до себе”. Я рекомендую вам завантажити його та прочитати в повному обсязі, і по можливості виконати наведені в ньому домашні завдання до кожного з десяти пунктів:
Після прочитання посібника та виконання домашніх завдань вам стане набагато простіше розуміти та поважати себе, чути і любити себе та своє тіло.